Проект «Face no More» о том, как просто, по сути дела, можно смотреть на вещи. Художник устал бороться с романтическим мифом об уникальности творения. Устал искать собственное «Я», подтверждать перед «лицом вечности» свою неповторимость: иначе, якобы, произведение не имеет права на существование. Миф об уникальности – это грабли, на которые мы наступаем и наступаем на каком-то даже не ментальном, но органическом уровне. Вроде бы, все давно уже решено, сошлись на том, что уникальность невозможна, лицо искусства стало коллективным. У художника есть две альтернативы – быть в тренде, или же не быть вообще, он вынужден встраиваться в систему узнаваемого. Существовать автономно, генерировать идеи он не может, слишком велика плотность информационного поля, заполняющего наш мозг. В этом информационном поле все уже давно было, давно состоялось, тем не менее, нам нужно прожить свой жизненный и творческий цикл. Поэтому, приходится мириться с принципиальной неуникальностью, получая при этом удовольствие от искусства – это, пожалуй, единственное, что не приедается, в отличие, от однообразия идей. Художник рисует себе кружочки – это не очередной виток «эстетического редукционизма». Это просто редукционизм. Упрощенность, декоративность и есть маркер новой абстракции. Никаких теорий завуалированной гармонии мироустройства, «музыки сфер», «диктата подсознательного», то есть, сложного в простом. Старые коды испарились, сейчас все просто и бессмысленно по определению, и только эта попытка уйти от смысла в сторону чистой неуникальной формы спасает…
Виктория Бурлака

Мені так набридли схожі одні на одну картини, фотографії, інсталяції, перфоманси і відео, що хочеться іноді закрити очі, щоб не бачити це все. Хоча, ні, неправда, не набридли. Це мої роботи мені вже набридли, бо я їх спочатку вигадую, потім роблю, потім на них дивлюся, далі фотографую, обробляю в фотошопі, публікую, і вони починають дивитися вже на мене з екрану монітора, або зі стіни. Але, це також неправда, а правда полягає у тому, що художників стало дуже багато, усіляких, як поганих, так і хороших. Більше, ніж художників, стало хіба що фотографів. Художників настільки багато, що якщо сісти за роботу над черговим твором, то виявиться, що його напевно вже хтось десь зробив або робить у дану мить десь, скажімо, в Таїланді. Незважаючи на те, що ми всі дуже різні, насправді думають всі приблизно однаково. Тисячі творів зроблені у різних кутках світу різними авторами без попередньої домовленості, вони схожі один на одного, як дві краплі води. Навіть, якщо заходитись ідеєю зробити щось абсолютно безглузде і потворне, цілком може статись, що це вже десь існує. Можна спробувати, наприклад, набрати на клавіатурі якусь випадкову комбінацію «c;wfvjn», або «dftng» і забити її в пошук, виявиться, що вона вже не така випадкова і має декілька тисяч значень, багато з яких мають реальний зміст. Хоча, всі знають, що нема двох однакових сніжинок, я дуже сильно в цьому сумніваюсь.

Я вирішив закрити очі, щоб не бачити того, що малюю, хоча, потім все одно відкриваю і все добре бачу. Я закрив очі мабуть тому, щоб просто збільшити кількість випадкового в цих роботах, в надії на те, що коли зніму пов’язку, побачу щось нове, щось неочікуване. Я хотів збільшити присутність випадкового, або, краще сказати, підсвідомого. Але мозок виявився настілки суворим і сильний жандармом, що навчився «бачити руками». Якщо на початку проекту я ще був справді здивований деякими композиційними рішеннями, то в останніх роботах я вже практично знав, що вийде. А може, правда полягає в тому, що мені просто набридло чути фразу, «та я і сам так намалюю», «та так і дитина намалює», «так будь-хто зможе». Я взагалі не бачив, що малював. Фарби, які стоять переді мною в банках, вимішувала Настя. У мене досить примітивне уявлення про кольорові поєднання, тому я повністю довірився їй. На роботах можна побачити кружечки. Кожна робота так і називається: «Сині кружечки», «Зелені»… Це просто задля краси, або, як зараз модно казати, для привернення уваги. Тому що привернення уваги врятує світ.
Олег Сусленко